dernelira - the view from the window

Вигляд з вікна/ (від першої особи) з очей-очі вікно в душу. Те, що ми бачимо, є вікном у нашу свідомість. Ми живемо у світі дзеркал і фотографій, які визначають, ким ми є і як виглядаємо, записуючи наше життя. Однак жодна фотографія чи дзеркало не мали б для нас значення без нашого зору. Вас коли-небудь фотографував незрячий фотограф? Напевно ні. Може, його сліпота набула іншої форми, може, ми всі сліпі. Ми архівуємо насамперед у цифровому вигляді та споживаємо наше минуле разом із останніми тенденціями. Ми не відрізняємо реальність від вигадки, ми дозволяємо маніпулювати собою чомусь, що не є реальним.
Нитки з мотузкових балерин, які іноді з’являються на підлозі моєї кімнати, належать лише мені. Час від часу вони мені нагадують, тоді моє минуле не здається вигадкою чи чимось штучним, бо воно все одно є. Перестаємо дивитися очима. Ми не можемо згадати все, чи не так? Я пам'ятаю. Не все. Тільки найголовніше. Те, що ніхто не фотографував. У мене єдиний запис. Єдиний запис того, через що я пройшов і скільки взуття змінив. Скільки разів я залишався босий, без імені, без розуму. У кожного з нас в житті була пара взуття, яку не хотілося знімати. Ми б їх і досі носили, якби вони не розлетілися. Якби хтось інший нас від них не позбавив. Мабуть, це було для нашого ж блага. Мабуть, у них вже протікала підошва і потребувала заміни. Повертаємося до капюшона, бо треба перевзуватися, міняти крила, ці нам уже не йдуть, чи хтось зламав. І ми все ще дивимося у вікно, ніби просто спостерігаємо, як наше взуття змінюється разом з нашими амбіціями. Я хочу бути великою балериною, а не просто маленькою балериною. Я вже хочу на підборах. Шкіра на моїх чоботях для верхової їзди вся пом'ята від моїх сліз - але не забирай їх з мене. Я досі не виграв у них гонку, яку хотів.