Ця подія завершилася!
Eva Jaroňová: Who Wants to Be Eaten?
Єва Яроňова: Хто хоче, щоб його їли?
Подія від: PRÁM, Eva Jaroňová
Місце проведення: Čerpadlová 536/4, Čerpadlová 4, Praha 9
Про подію
Ми запрошуємо вас на відкриття виставки Єва Яроňова: Хто хоче, щоб його їли?, Куратор виставки - Едіта Маліна.
відкриття: 4. 3. 2025/18: 00
Виставка: 5. 3 - 24. 3. 2025
як споживати світ, не ївши себе? Це парадокс, який не може бути не висунутий. Кожна спроба подивитися на світ "зовні" сама по собі є актом споживання. Все, що ми сприймаємо, негайно вступає в цикл наших думок, почуттів та бажання зрозуміти. Але що робити, якщо ми спробували? Що робити, якщо ми намагаємося стати спостерігачем, який ніколи не впливає, ніколи не смакував, ніколи не переповнює? Сонце спалює атмосферу - живить рослини. Грунт поглинає залишки - він переробляє залишки для нового життя. А люди? Вони займають особливе місце - вони споживають не тільки поживні речовини, але й саму суть світу. Вони перетворюють ліси на поля, поля в монокультури та змінюють природну різноманітність на ефективність. З позиції "зовні" ми можемо побачити, що один - це не лише споживач, але й архітектор руйнування перетворює світ на його потреби, незалежно від його рівноваги. Це справді неминуча частина циклу? Кожен вдихання, кожен крок - це форма споживання. Ідея, що ми можемо стояти осторонь і лише "спостерігати", є міфом: навіть бездіяльність - це вчинок. Коли наші тіла розширилися, коли ми станемо частиною компосту, більше не буде "зовнішнього місця". Ми будемо годувати те, що хотіли керувати раніше. І тоді ми можемо зрозуміти, що єдиний спосіб не споживати світ - це стати цим. Слабкі люди отримують допомогу, не очікуючи винагороди. Мовчазна солідарність, яка не має ієрархії, не має переможців чи програшів - лише посилання, яка забезпечує виживання цілого. Світ - це не лише догляд та належність. Це бійка. Постійна гра того, хто буде їдцем і поживною речовиною. У природі вирішують інстинкти, швидкість та адаптації. У людському суспільстві ця боротьба має іншу форму: хто ставить ставки, збирання та кухарі? А хто просто насичений іноземною роботою? На соціальному рівні ця боротьба стає невидимою, прихованою в поділі роботи. Ті, хто вирощує землю, рідко належать тим, хто насправді отримує прибуток від її багатства. Утопічний потік, де межі між людиною, природою та технологіями знищуються. Простір без ієрархії та точного порядку, де кожна істота має однакову цінність - людину, рослину та цифрову. Цей простір контролюється не владою, а взаємним доглядом та взаємозв'язком. Цинічно реалістичний струм - Тут Утопія стикається з реальністю, світом, де домінує експлуатація живих та неживих істот. Людина, Володар творіння, обтягує землю і в цій іронії стає жертвою. Суворий гумор цієї точки зору ставить нас перед питанням: Що робити, якщо ми не ті, хто вирішить? Що робити, якщо роль обернеться, і ми будемо, які інші види використовують? На тлі вибраних творів є акварельна картина, що нагадує кольорові кола нафти на поверхні води, сліди токсичних плям, поверхня яких обережно малює детальний малюнок. Ми стрибаємо між світами - мікро балансу та взаємозв'язок та макроруйнівні процеси глобального капіталізму. Кожне рішення, яке ми їмо, де і як воно вирощувалося, - це політичний вчинок. У Яроňові ґрунт під нашими ногами - це не лише джерело життя, але й дзеркало наших цінностей. І хоча ми відчуваємо себе відокремленими від природних циклів, ми все ще є частиною одного і того ж процесу. Місто Праги та Державний фонд Чехії Республіки. 18:00
Виставка: 5. 3. Це парадокс, який не може бути розгадане. Кожна спроба подивитися на світ Все, що ми сприймаємо безпосередній час, входить у цикл наших думок, почуттів та бажання зрозуміти. Що намагалося стати спостерігачами, які ніколи не торкаються, ніколи не смакують, ніколи не перетворюються? Сонце спалює атмосферу -ображаючи рослини. Ґрунт поглинає залишки -переробка залишків у нове життя. А люди? Вони займають і особливе місце -споживають не тільки поживні речовини, але й саму суть світу. Вони переробляють ліси на поля, поля в монокультури та перетворюють природне різноманіття на ефективність. З точки зору "зовнішньої", стає зрозуміло, що люди - це не просто споживачі, а й архітектори руйнування Але чи ця Трула неминучою частиною циклу? Кожне дихання, кожен крок - це форма споживання. Ідея, що ми можемо стояти осторонь і просто "спостерігачі", є і міфом: навіть inace - це вчинок. Ми заплутані в мережі відносин, які постійно оточують і змінюємо нас, як і ми їх змінюємо. Коли наші тіла розкладаються, коли ми стаємо частиною компосту, більше не буде «зовнішнього місця». Ми будемо живити те, що ми колись на південь контролювати. І лише ми розуміємо, що єдиний спосіб не споживати світ - це стати цим. Слабкі люди, які отримують допомогу без експертації на винагороду. І тиха солідарність, яка не має ієрархії, немає переможців чи програшів - просто зв’язки, що забезпечують виживання цілого. Це і струна - і постійна гра того, хто буде їдцем і хто живлення. У природі, інстинкти, швидкість та адаптація вирішують. У людському суспільстві ця боротьба приймає та різні форми: хто сіє, пожирає та кухне? А хто просто харчується плодами праці інших людей? Ті, хто до ґрунту рідко належить тим, хто Трула отримує прибуток від її багатства. І простір без ієрархії чи суворого порядку, де кожна істота має однакову цінність - людську, рослинну та цифрову. Цей простір регулюється не владою, а взаємним доглядом та зв’язком. Людство, господар творіння, обтягує землю і, в цьому залізі, стає і жертвою себе. Суворий гумор цієї точки зору стикається з нами з питанням: що робити, якщо одного дня ми вже не ті, хто приймає рішення? Що, якщо ролі перевернуті, і ми стаємо тим, які інші види експлуатують? За відібраними творами розгортаються акварельні картини, що нагадують барвисті кола олії на поверхні води, сліди токсичних плям, на яких і делікатне, деталейне малюнок виникає - сповнений суєту. Ми стрибаємо між світами-мікрокомпакатом догляду та зв’язку та макроруйнівним процесом глобального капіталізму. Кожне рішення - хто ми їмо, де і як воно вирощувалося - і політичний вчинок. У роботі Яроňови ґрунт під нашими ногами - це не лише джерело життя, але й і дзеркало наших цінностей. І навіть якщо ми відчуваємо себе відокремленими від природних циклів, ми все ще є частиною одного і того ж процесу.
відкриття: 4. 3. 2025/18: 00
Виставка: 5. 3 - 24. 3. 2025
як споживати світ, не ївши себе? Це парадокс, який не може бути не висунутий. Кожна спроба подивитися на світ "зовні" сама по собі є актом споживання. Все, що ми сприймаємо, негайно вступає в цикл наших думок, почуттів та бажання зрозуміти. Але що робити, якщо ми спробували? Що робити, якщо ми намагаємося стати спостерігачем, який ніколи не впливає, ніколи не смакував, ніколи не переповнює? Сонце спалює атмосферу - живить рослини. Грунт поглинає залишки - він переробляє залишки для нового життя. А люди? Вони займають особливе місце - вони споживають не тільки поживні речовини, але й саму суть світу. Вони перетворюють ліси на поля, поля в монокультури та змінюють природну різноманітність на ефективність. З позиції "зовні" ми можемо побачити, що один - це не лише споживач, але й архітектор руйнування перетворює світ на його потреби, незалежно від його рівноваги. Це справді неминуча частина циклу? Кожен вдихання, кожен крок - це форма споживання. Ідея, що ми можемо стояти осторонь і лише "спостерігати", є міфом: навіть бездіяльність - це вчинок. Коли наші тіла розширилися, коли ми станемо частиною компосту, більше не буде "зовнішнього місця". Ми будемо годувати те, що хотіли керувати раніше. І тоді ми можемо зрозуміти, що єдиний спосіб не споживати світ - це стати цим. Слабкі люди отримують допомогу, не очікуючи винагороди. Мовчазна солідарність, яка не має ієрархії, не має переможців чи програшів - лише посилання, яка забезпечує виживання цілого. Світ - це не лише догляд та належність. Це бійка. Постійна гра того, хто буде їдцем і поживною речовиною. У природі вирішують інстинкти, швидкість та адаптації. У людському суспільстві ця боротьба має іншу форму: хто ставить ставки, збирання та кухарі? А хто просто насичений іноземною роботою? На соціальному рівні ця боротьба стає невидимою, прихованою в поділі роботи. Ті, хто вирощує землю, рідко належать тим, хто насправді отримує прибуток від її багатства. Утопічний потік, де межі між людиною, природою та технологіями знищуються. Простір без ієрархії та точного порядку, де кожна істота має однакову цінність - людину, рослину та цифрову. Цей простір контролюється не владою, а взаємним доглядом та взаємозв'язком. Цинічно реалістичний струм - Тут Утопія стикається з реальністю, світом, де домінує експлуатація живих та неживих істот. Людина, Володар творіння, обтягує землю і в цій іронії стає жертвою. Суворий гумор цієї точки зору ставить нас перед питанням: Що робити, якщо ми не ті, хто вирішить? Що робити, якщо роль обернеться, і ми будемо, які інші види використовують? На тлі вибраних творів є акварельна картина, що нагадує кольорові кола нафти на поверхні води, сліди токсичних плям, поверхня яких обережно малює детальний малюнок. Ми стрибаємо між світами - мікро балансу та взаємозв'язок та макроруйнівні процеси глобального капіталізму. Кожне рішення, яке ми їмо, де і як воно вирощувалося, - це політичний вчинок. У Яроňові ґрунт під нашими ногами - це не лише джерело життя, але й дзеркало наших цінностей. І хоча ми відчуваємо себе відокремленими від природних циклів, ми все ще є частиною одного і того ж процесу. Місто Праги та Державний фонд Чехії Республіки. 18:00
Виставка: 5. 3. Це парадокс, який не може бути розгадане. Кожна спроба подивитися на світ Все, що ми сприймаємо безпосередній час, входить у цикл наших думок, почуттів та бажання зрозуміти. Що намагалося стати спостерігачами, які ніколи не торкаються, ніколи не смакують, ніколи не перетворюються? Сонце спалює атмосферу -ображаючи рослини. Ґрунт поглинає залишки -переробка залишків у нове життя. А люди? Вони займають і особливе місце -споживають не тільки поживні речовини, але й саму суть світу. Вони переробляють ліси на поля, поля в монокультури та перетворюють природне різноманіття на ефективність. З точки зору "зовнішньої", стає зрозуміло, що люди - це не просто споживачі, а й архітектори руйнування Але чи ця Трула неминучою частиною циклу? Кожне дихання, кожен крок - це форма споживання. Ідея, що ми можемо стояти осторонь і просто "спостерігачі", є і міфом: навіть inace - це вчинок. Ми заплутані в мережі відносин, які постійно оточують і змінюємо нас, як і ми їх змінюємо. Коли наші тіла розкладаються, коли ми стаємо частиною компосту, більше не буде «зовнішнього місця». Ми будемо живити те, що ми колись на південь контролювати. І лише ми розуміємо, що єдиний спосіб не споживати світ - це стати цим. Слабкі люди, які отримують допомогу без експертації на винагороду. І тиха солідарність, яка не має ієрархії, немає переможців чи програшів - просто зв’язки, що забезпечують виживання цілого. Це і струна - і постійна гра того, хто буде їдцем і хто живлення. У природі, інстинкти, швидкість та адаптація вирішують. У людському суспільстві ця боротьба приймає та різні форми: хто сіє, пожирає та кухне? А хто просто харчується плодами праці інших людей? Ті, хто до ґрунту рідко належить тим, хто Трула отримує прибуток від її багатства. І простір без ієрархії чи суворого порядку, де кожна істота має однакову цінність - людську, рослинну та цифрову. Цей простір регулюється не владою, а взаємним доглядом та зв’язком. Людство, господар творіння, обтягує землю і, в цьому залізі, стає і жертвою себе. Суворий гумор цієї точки зору стикається з нами з питанням: що робити, якщо одного дня ми вже не ті, хто приймає рішення? Що, якщо ролі перевернуті, і ми стаємо тим, які інші види експлуатують? За відібраними творами розгортаються акварельні картини, що нагадують барвисті кола олії на поверхні води, сліди токсичних плям, на яких і делікатне, деталейне малюнок виникає - сповнений суєту. Ми стрибаємо між світами-мікрокомпакатом догляду та зв’язку та макроруйнівним процесом глобального капіталізму. Кожне рішення - хто ми їмо, де і як воно вирощувалося - і політичний вчинок. У роботі Яроňови ґрунт під нашими ногами - це не лише джерело життя, але й і дзеркало наших цінностей. І навіть якщо ми відчуваємо себе відокремленими від природних циклів, ми все ще є частиною одного і того ж процесу.