Ця подія завершилася!
He loves me - he loves me not 2
Він любить мене - він любить мене не 2
Подія від: Krajská galéria v Prešove
Місце проведення: Park of Culture and Recreation, Hlavná 50, Prešov
Про подію
Він любить мене, він не любить мене 2
Регіональна галерея в Пряшові
Автор: Едуард Клена (1988)
Куратор: Яна Мігашова
Сучасний інтермедійний художник Едуард Клена (1988) привносить сугестивну просторову концепцію, натхненну японською міфологією, у приміщення Регіональної галереї в Пряшові. Klena працює з істотами Jōkai (妖怪), яких можна зрозуміти як привидів, що знаходяться між реальністю та мрією. Вони можуть бути страшними та небезпечними, але також грайливими та веселими. Вони мають різні форми та характеристики, які відображають певні явища та моменти людського життя. Лейтмотивом інсталяції є істота на ім’я Рокурокубі (轆轤首), яка має унікальну здатність – за ніч її шия шалено подовжується, а голова може відділятися від тулуба та рухатися самостійно. У такому вигляді вона зазвичай виходить, щоб налякати або спостерігати за людьми. Автор і «його привиди» в їх метафоричному вигляді є стрижнем концепції виставки.
Дистанційна культура знову резонувала з Кленом – цього разу під час весняної резиденції Arts Itoya у Фукуоці, Японія. Привиди Джокай допомагають йому зрозуміти та повідомити про його власну слабкість у людському суспільстві. Мультимедійна інсталяція передає відомий, спільний досвід буття у світі: наші тіла постійно спостерігаються очима «великого іншого», ми часто відчуваємо, що виділяємося та не належимо. Ми гарячково шукаємо опори в твердій точці, в любові. Згодом ми з болем виявляємо, що любов може бути чим завгодно, але не фіксованою точкою. Хоча б тимчасово. «Тимчасова фіксована точка» — це, однак, парадоксальний вислів, оксюморон.
Для своєї оповіді автор використовує різні медіа та форми, цього разу він працює з м’якою текстильною фігурою, архітектурними елементами, проекцією та звуком. Пробиває та розмежовує простір, редагує інсталяцію на місці. Композиція прем’єрної осінньої виставки в братиславському Kunsthalle адаптована до простору Пряшівського «підпілля галереї». Інсталяція запрошує відвідувача рухатися. Клена ставить на шляху візуальні та фізичні перешкоди, пропонує зупинитися, залізти в «кімнату для спостереження» і охороняти простір. Він забезпечує стислий досвід сьогодення, який можна описати через протиріччя між «бути під наглядом» і «бачити, щоб проникнути в приватне життя інших». Мандрівник має шанс зупинитися в «безпеці дому», обрамленому пуховими ковдрами, подушками та вікном, але навіть це відчуття безпеки лише тимчасове: безсонні «привиди» змушують мандрівника рухатися далі — до остаточного усвідомлення того, що біль індивідуального досвіду можна полегшити, поділившись особистим досвідом. Привиди, які п'ють нашу кров (і з якими ми вчимося жити), також пов'язують нас.
Невід'ємною частиною інсталяції є звуковий компонент Бернхарда Холлінгера, берлінського композитора-експериментатора, з яким Клена познайомився під час своєї японської резиденції. Характеристика, яку музикант висловлює про себе, також пов’язує його з підходом Клена: «Його прагнення вийти за рамки жанрів через інтуїцію та тонкість як компас для його музичних досліджень виявляється в контрасті та грайливості, мінімалістичних схемах, а також органічному русі».
Едуард Клена у своєму нинішньому виставковому проекті He Loves Me, He Loves Me 2 2025) – радикально особистий. Можна сказати, що він бере відвідувача за руку і дозволяє йому естетично відчути його реальність. Розчаруюча неможливість спокійно залишатися на одному місці знаходиться десь у центрі інсталяції – архітектурі, яка концептуально поділена на чотири частини: I. Територія початкової школи; II. Обаке (привид); III. Портрет колишньої; IV. Купа 2025 року. Чотири сегменти представляють особистих привидів, які супроводжують автора в його подорожах (і від них нікуди втекти): привид дитячих знущань; відчуження; травма від втрати кохання та дедалі сильніше відчуття, що він не належить до своєї країни.
Усі чотири «розділи» історії Клена з’єднані шиєю істоти Рокурокубі, яка також є метамотивом, що представляє переживання таємниці та невизначеності як основних почуттів поточного буття у світі. І цією виставкою Клена підтверджує свій «рукопис»: продуману роботу з семіотикою простору, грубими, необробленими і свідомо деестетизованими формами, тривожним звуком і акцентом на русі. Він створює виставку як складний досвід, але цього разу підкреслює усвідомлення крихкої межі між реальністю та примарами, між побаченим і уявним, між сьогоденням і минулим.
Едуард Клена (1988) — проміжний/мультимедійний художник родом із Пряшів. Він закінчив факультет графіки Академії образотворчого мистецтва в Братиславі, а також проходив навчання та стажувався в Чехії, Південній Кореї, Україні, Іспанії та Японії. Клена свідомо розміщує себе в проміжках категоризацій. Він коливається між куратором і художником, між архітектором і графіком, між естетикою і концепцією.
Регіональна галерея в Пряшові
Автор: Едуард Клена (1988)
Куратор: Яна Мігашова
Сучасний інтермедійний художник Едуард Клена (1988) привносить сугестивну просторову концепцію, натхненну японською міфологією, у приміщення Регіональної галереї в Пряшові. Klena працює з істотами Jōkai (妖怪), яких можна зрозуміти як привидів, що знаходяться між реальністю та мрією. Вони можуть бути страшними та небезпечними, але також грайливими та веселими. Вони мають різні форми та характеристики, які відображають певні явища та моменти людського життя. Лейтмотивом інсталяції є істота на ім’я Рокурокубі (轆轤首), яка має унікальну здатність – за ніч її шия шалено подовжується, а голова може відділятися від тулуба та рухатися самостійно. У такому вигляді вона зазвичай виходить, щоб налякати або спостерігати за людьми. Автор і «його привиди» в їх метафоричному вигляді є стрижнем концепції виставки.
Дистанційна культура знову резонувала з Кленом – цього разу під час весняної резиденції Arts Itoya у Фукуоці, Японія. Привиди Джокай допомагають йому зрозуміти та повідомити про його власну слабкість у людському суспільстві. Мультимедійна інсталяція передає відомий, спільний досвід буття у світі: наші тіла постійно спостерігаються очима «великого іншого», ми часто відчуваємо, що виділяємося та не належимо. Ми гарячково шукаємо опори в твердій точці, в любові. Згодом ми з болем виявляємо, що любов може бути чим завгодно, але не фіксованою точкою. Хоча б тимчасово. «Тимчасова фіксована точка» — це, однак, парадоксальний вислів, оксюморон.
Для своєї оповіді автор використовує різні медіа та форми, цього разу він працює з м’якою текстильною фігурою, архітектурними елементами, проекцією та звуком. Пробиває та розмежовує простір, редагує інсталяцію на місці. Композиція прем’єрної осінньої виставки в братиславському Kunsthalle адаптована до простору Пряшівського «підпілля галереї». Інсталяція запрошує відвідувача рухатися. Клена ставить на шляху візуальні та фізичні перешкоди, пропонує зупинитися, залізти в «кімнату для спостереження» і охороняти простір. Він забезпечує стислий досвід сьогодення, який можна описати через протиріччя між «бути під наглядом» і «бачити, щоб проникнути в приватне життя інших». Мандрівник має шанс зупинитися в «безпеці дому», обрамленому пуховими ковдрами, подушками та вікном, але навіть це відчуття безпеки лише тимчасове: безсонні «привиди» змушують мандрівника рухатися далі — до остаточного усвідомлення того, що біль індивідуального досвіду можна полегшити, поділившись особистим досвідом. Привиди, які п'ють нашу кров (і з якими ми вчимося жити), також пов'язують нас.
Невід'ємною частиною інсталяції є звуковий компонент Бернхарда Холлінгера, берлінського композитора-експериментатора, з яким Клена познайомився під час своєї японської резиденції. Характеристика, яку музикант висловлює про себе, також пов’язує його з підходом Клена: «Його прагнення вийти за рамки жанрів через інтуїцію та тонкість як компас для його музичних досліджень виявляється в контрасті та грайливості, мінімалістичних схемах, а також органічному русі».
Едуард Клена у своєму нинішньому виставковому проекті He Loves Me, He Loves Me 2 2025) – радикально особистий. Можна сказати, що він бере відвідувача за руку і дозволяє йому естетично відчути його реальність. Розчаруюча неможливість спокійно залишатися на одному місці знаходиться десь у центрі інсталяції – архітектурі, яка концептуально поділена на чотири частини: I. Територія початкової школи; II. Обаке (привид); III. Портрет колишньої; IV. Купа 2025 року. Чотири сегменти представляють особистих привидів, які супроводжують автора в його подорожах (і від них нікуди втекти): привид дитячих знущань; відчуження; травма від втрати кохання та дедалі сильніше відчуття, що він не належить до своєї країни.
Усі чотири «розділи» історії Клена з’єднані шиєю істоти Рокурокубі, яка також є метамотивом, що представляє переживання таємниці та невизначеності як основних почуттів поточного буття у світі. І цією виставкою Клена підтверджує свій «рукопис»: продуману роботу з семіотикою простору, грубими, необробленими і свідомо деестетизованими формами, тривожним звуком і акцентом на русі. Він створює виставку як складний досвід, але цього разу підкреслює усвідомлення крихкої межі між реальністю та примарами, між побаченим і уявним, між сьогоденням і минулим.
Едуард Клена (1988) — проміжний/мультимедійний художник родом із Пряшів. Він закінчив факультет графіки Академії образотворчого мистецтва в Братиславі, а також проходив навчання та стажувався в Чехії, Південній Кореї, Україні, Іспанії та Японії. Клена свідомо розміщує себе в проміжках категоризацій. Він коливається між куратором і художником, між архітектором і графіком, між естетикою і концепцією.