KineDok v Úsmeve: TIENE HISTÓRIE

KineDok SK та Kino Úsmev запрошують на показ документального фільму

Фільми об’єднує не лише посилання на спільну регіональну історію, а й те, що кожен із них звертається до матеріальної чи нематеріальної спадщини попередніх поколінь.

Перший фільм «Подароване місто» піднімає питання, які перетинаються з усією групою: як ми зараз ставимося до історії, як кіно може стати пособницькі спотворення історичної правди; розкриваючи темну правду.

Другий фільм «Мешканці замку» стосується архітектурної спадщини — фізичних, відчутних залишків історії — і простежує соціальне життя імперських замків, відбудованих державою в соціалістичній Угорщині, і швидкоплинну пам’ять про минуле після того, як воно фізично зникло з пам’яті тих, хто його бачив.

Третій фільм «Нехай наші голоси будуть почуті». зміщує фокус на нематеріальну спадщину та досліджує неіснуючі піратські радіостанції, які колись були засновані в югославській місцевості та функціонували як суттєві каталізатори народної мобілізації.

Останній фільм «Щоденники Гриба» повертається до теми матеріальної спадщини: селянин-самоук відкриває музей, присвячений місцевим традиціям, у своєму будинку на Буковині. Сьогодні ми знаємо, що музей не пережив свого адміністратора, який помер незабаром після падіння режиму Чаушеску. Тиск і амбіції, викликані новим капіталістичним порядком 1990-х років, призвели до швидкого загибелі музею разом із ліквідацією заводів, фабрик і кіностудій, залишених колишнім режимом. різноманітніше, ніж це здавалося ззовні) і «залізна завіса» (з різним ступенем проникності в різних країнах). Відлуння цього минулого досі не дають спокою сьогоденню, яке має з ним усе менше точок дотику. Ми об’єднали цю групу на тлі дивовижних змін у динаміці глобальної влади, позначених зростаючою ностальгією за формами авторитаризму, зміненими технологічними засобами, а також зростанням популізму та поширенням дезінформації, що підживлюється цією новою ерою «платформенного капіталізму». Ми хотіли б, щоб ці фільми створили можливий «ґрунт» для нашого неспокійного сьогодення, нагадали нам про наш індивідуальний і колективний опір і культивували нашу приналежність до спільної європейської історії. У 1944 році за наказом Гімлера був знятий майбутній документальний фільм під назвою «Водка пропонує євреям місто», який мав стати доказом нібито якості життя євреїв, ув’язнених у гетто Терезін. Розрізнені фрагменти та кадри з цього фільму, який ніколи не був повністю реконструйований, глибоко вплинули на Чехословаччину 1960-х років і залишаються предметом інтересу для дослідників, які намагаються розкрити обставини його створення.

У 1965 році режисер Володимир Крессль відповів на це огидне спотворення трагедії, що розгортається в Терезіні, порівнявши кадри з оригінальний фільм із замальовками життя в гетто, створеним колишніми мешканцями Терезіна - багато з них пізніше були вбиті в Аушвіці. Терезін до різних таборів смерті. Отриманий фільм є сильним, компактним твором, який запрошує глядача критично перевірити автентичність образів, переданих нам з попередніх історичних періодів.


Мешканці замків / Kastélyok lakói (Judiť Elek, Угорщина, 1966, 28 хв.)

Як живе минуле в кістках будівель, які пройшли через бурхлива історія? А що знають наймолодші мешканці сучасності про світи, які все ще ховаються за стінами замків, за якими так уважно спостерігають у фільмі Юдіт Елек? Примітною особливістю цього фільму є плавний рух камери, яка пропливає кількома замками імперської Угорщини, які соціалістична Угорщина перебудувала у функціональні простори – наприклад, будинок престарілих, резиденцію для художників і притулок. У той час як нові режими все ще терплять деяких їхніх колишніх власників у їхніх рідних домівках, інші тепер населені абсолютно новими мешканцями, такими як діти, яких виховує держава та годують новими версіями офіційної історії.

Крім того, почуття розсудливості творців фільму вражає: Елек ніколи не втручається в життя своїх підопічних і не намагається спростити складність їхнього досвіду. Натомість воно з такою ж співчутливою увагою прислухається до спогадів дорослих, обтяжених минулим, і до проекцій цього минулого дітьми. вони не «забруднили» суворо контрольовані радіохвилі в югославському селі. Тим не менш, люди, які стоять за цими незалежними радіостанціями, продовжують працювати. Залежно від точки зору, їхні зусилля можна охарактеризувати по-різному: для соціалістичної держави це піратські радіостанції – нерегульовані, а тому їх треба замовкнути; для їхніх захоплених слухачів (які інколи створюють їхні програми) вони є формами громадського радіо з безліччю функцій, від соціальної та політичної критики до освіти та сприяння участі в культурі.

Плавно перемикаючись між соціальними коментарями (іноді віршованими!), уроками німецької мови для майбутніх трудових мігрантів і живими музичними виступами, цей дотепний документальний фільм нагадує нам про нашу здатність протистояти системним нещастя, і як окремі особи, і як спільнота.


Щоденники Гриба / Letopisețul lui Hrib (Slavomir Popovici, Румунія, 1974, 15 хв.)

У той час, коли Славомір Попович знімав цей документальний фільм, його герой уже був відомий завдяки музею історії та народного мистецтва, який він заснував у своєму будинку в селі Арбор. Селянин-самоук Гріб із північної румунської Буковини був водночас ексцентричною та космополітичною особистістю, яка цікавилася як життям своєї сільської громади, так і життям своїх сусідів з усього світу. Його музей щороку відвідували тисячі туристів, а щоденник, який він вів протягом чотирьох десятиліть, був опублікований під назвою «Хроніка Арборе».

Фільм розповідає про щоденникові записи Гриба, особливо ті, які показують доброзичливого та балакучого селянина як постійного «перекладача» між традиційною культурою села, ілюстрованою релігійними сценами з фрески монастиря Арборе, та сучасною, політичною та відносною космополітична культура, ілюстрований набір. Цей постійний перехід між «тут» і «там» призводить до забавних і значущих протиставлень між певними категоріями сільської традиції та мудрості та проблемами сучасності.