Knižné plátno: Tiene histórie

Блок із чотирьох короткометражних фільмів 1960-1970-х років. Фільми об’єднує не лише посилання на спільну регіональну історію, а й те, що кожен із них стосується спадщини попередніх поколінь, як матеріальної, так і нематеріальної.

Ми організовуємо захід у співпраці з КінеДок.

«Фільми об’єднує не лише посилання на спільну регіональну історію, а й те, що кожен із них звертається до спадщини попередніх поколінь, матеріальної чи матеріальної. Світи, зображені в цих фільмах, тепер є невід’ємною частиною нашої глобальної культурної пам’яті: глибокі травми Голокосту, часто шаблонне зображення колишнього «Східного блоку» (насправді набагато різноманітнішого, ніж здавалося ззовні) і «залізної завіси» (з різним ступенем проникності в різних країнах). Ми збираємо цю групу разом на тлі дивовижної зміни в глобальній динаміці влади, позначеної зростаючою ностальгією за формами авторитаризму, переналаштованими технологічними засобами, а також зростанням популізму та поширенням дезінформації, що підживлюється цією новою ерою «платформенного капіталізму». стійкість і культивувати нашу приналежність до спільної європейської історії». - Куратор гурту: Adina Brădeanu

🎬 Mesto darované / Подароване місто (Володимир Крессль, Чехословаччина, 1965, 11 хв.)

У 1944 році за наказом Гіммлера було знято майбутній документальний фільм під назвою Vodca, який пропонує євреям місто, яке мало слугувати доказом того, що нібито якість життя євреїв, ув'язнених у гетто Терезін. Розрізнені фрагменти та кадри з цього фільму, який ніколи не був повністю реконструйований, глибоко вплинули на Чехословаччину 1960-х років і залишаються предметом інтересу для дослідників, які намагаються розкрити обставини його створення.

У 1965 році режисер Володимир Крессль відповів на це огидне спотворення трагедії, що розгортається в Терезіні, порівнявши кадри з оригінальний фільм із замальовками життя в гетто, створеним колишніми мешканцями Терезіна - багато з них пізніше були вбиті в Аушвіці. Терезін до різних таборів смерті. Отриманий фільм є сильним, компактним твором, який запрошує глядача критично перевірити автентичність образів, переданих нам із попередніх історичних періодів.

🎬 Мешканці замку / Kastélyok lakói (Judiť Elek, Угорщина, 1966, 28 хв.)

Як живе минуле в кістках будівель, які пройшли через руйнування. бурхлива історія? А що знають наймолодші мешканці сучасності про світи, які все ще ховаються за стінами замків, за якими так уважно спостерігають у фільмі Юдіт Елек? Примітною особливістю цього фільму є плавний рух камери, яка пливе по кількох замках імперської Угорщини, які соціалістична Угорщина перетворила на функціональні простори – наприклад, будинок престарілих, резиденцію художника та притулок. У той час як нові режими все ще терплять деяких їхніх колишніх власників у їхніх рідних домівках, інші тепер населені абсолютно новими мешканцями, такими як діти, яких виховує держава та годують новими версіями офіційної історії.

Крім того, почуття розсудливості творців фільму вражає: Елек ніколи не втручається в життя своїх підопічних і не намагається спростити складність їхнього досвіду. Натомість з однаковою співчутливою увагою прислухається до спогадів дорослих, обтяжених минулим, а також до проекцій цього минулого дітьми.

🎬 Нехай наші голоси будуть почуті / Nek sa čut i naš glas (Krsto Papić, Югославія, 1970, 16 хв.)

Центральна влада позначила їхні передачі як «шкідливі» та регулярно вживали заходів, щоб їхні голоси не «забруднили» суворо контрольовані радіохвилі в югославському селі. Тим не менш, люди, які стоять за цими незалежними радіостанціями, продовжують працювати. Залежно від точки зору, їхні зусилля можна охарактеризувати по-різному: для соціалістичної держави це піратські радіостанції – нерегульовані, а тому їх треба замовкнути; для їхніх захоплених слухачів (які інколи створюють їхні програми) вони є формами громадського радіо з безліччю функцій, від соціальної та політичної критики до освіти та сприяння участі в культурі.

Плавно перемикаючись між соціальними коментарями (іноді віршованими!), уроками німецької мови для майбутніх трудових мігрантів і живими музичними виступами, цей дотепний документальний фільм нагадує нам про нашу здатність протистояти системним нещастя, і як окремі люди, і як спільнота.

🎬 Щоденники Гріба / Letopisețul lui Hrib (Славомір Поповіч, Румунія, 1974, 15 хв.)

У той час, коли Славомір Попович знімав цей документальний фільм, його герой уже був відомий завдяки музею історії та народного мистецтва, який він заснував у своєму будинку в селі Арбор. Селянин-самоук Гріб із північної румунської Буковини був водночас ексцентричною та космополітичною особистістю, яка цікавилася як життям своєї сільської громади, так і життям своїх сусідів з усього світу. Його музей щороку відвідували тисячі туристів, а щоденник, який він вів протягом чотирьох десятиліть, був опублікований під назвою «Хроніка Арборе».

Фільм розповідає про щоденникові записи Гриба, особливо ті, які показують доброзичливого та балакучого селянина як постійного «перекладача» між традиційною культурою села, ілюстрованою релігійними сценами з фрески монастиря Арборе, та сучасною, політичною та відносною космополітична культура, ілюстрований набір. Цей постійний перехід між «тут» і «там» призводить до забавних і значущих протиставлень між деякими категоріями сільської традиції та мудрості та проблемами сучасності.

Вхід вільний. Чекаємо на вас 13 листопада о 18:00. на Загребській 8.