Ця подія завершилася!
Opening: Spomienky, ktoré sa stávajú moje
Відкриття: Спогади, які стають моїми
Подія від: Galéria Jána Koniarka v Trnave / Jan Koniarek Gallery in Trnava
Місце проведення: Zelený kríček, Štefánikova 114, Trnava
Про подію
Спогади, які стають моїми
Моніка Паско Мікишкова
Куратор: Барбора Кундрачикова
Графічний дизайн виставки: Пало Балік
Архітектура виставки: Петер Лішка
Прибудова вілли Коппеля (перший поверх)
18.6. - 30,8. 2026
Довгостроковий проект Моніки Паско Мікишкової побудований на класичному парадоксі – він відображає пам’ять як особисту, але ніколи повністю приватну. Пам'ять виникає і формується у стосунках між людьми, поколіннями, місцями та матеріалами. Його проживають, трансформують і передають через життєвий досвід. Його несуть не тільки миті, проведені разом, але й самі жести, мимовільні реакції, які ми не маємо повного контролю. Як таке воно фіксується, сортується та інституціоналізується, переживається – і стає життєвою травмою.
Спогад дитинства – спекотне літо, краєвид залитий золотим світлом, золоті також квіти рослин, які дитина збирає з бабусею на лузі. Квітка спокою, звіробій, що вирізняється не лише своїм цвітом, у наступному спогаді перетворюється на червону суміш солодкого смаку. Його збирають, сушать, п’ють, повертаючи йому магічне значення – це знову «кров святого Іоанна», яку розвішували над домашніми вівтарями на честь добрих духів (звідки й походить її латинська назва Hypericum perforatum). батьків і братів і сестер. Вона стежить за рухом і потоком пам’яті, від інтимної пам’яті до її обміну, але вона також зацікавлена у поверненні до того, що зникає з офіційних наративів, але продовжує переживатися в маленьких ритуалах і повторюваних практиках. Навіщо насправді були потрібні квіти заспокоєння?
Центральною темою щедро запропонованої інтимної історії є напруга між особистим наративом і пам’яттю, яка осягається й переформовується колективно – її несе друге чи третє покоління, яке не має безпосереднього досвіду з минулим, але впізнає його відлуння не лише у своїх снах, а й у жестах і звичках сімейного спілкування. Занадто бурхливі реакції, схильність до меланхолії, хвилювання, все це десь бере свій початок. У той час як будь-яка артикульована, хоч би яка інституціоналізована, пам’ять прагне до стабільності, ясності та безперервності «великої історії», особиста пам’ять за своєю суттю залишається фрагментарною, текучою та часто неоднозначною. Паско Мікішкова показує, що саме в цьому протиріччі виникає унікальне продуктивне поле – що невеликі історії повсякденного життя, сімейних стосунків і тілесних переживань є не лише доповненням до офіційної історії, а й її власною передумовою.
Фантастика відіграє тут важливу роль, як і завжди, коли йдеться про людський світ. Це вигадані структури, які дозволяють індивідуальній пам’яті не лише стати документом, але й залишатися відкритою для інтерпретації та трансформації. Щоб те, що пережила і з чим довелося пережити бабусі, непомітно сприйняла маленька дівчинка або свідомо осмислила доросла жінка. Художня література створює простір, у якому особиста розповідь може торкатися колективного досвіду, не будучи повністю поглиненою єдиним історичним наративом. Вона має можливість (само)прийняття, розуміння, примирення.
Ні наративу, ні вигадки, тому що травма не може обійтися без суті. Подібно до того, як Паско Мікишкова впоралася з пам’яттю рослинного світу, травмами екосистеми в минулому, тепер вона використовує рослинні багатства рідної землі, споконвічної землі, і відноситься до людського світу. Пам'ять він розуміє не як абстрактну, символічну чи підсвідому, а як тілесну. Він ототожнює його в діях, які повторюються - і для свого повторення вони вимагають матеріалізації. Їм потрібні речі, яких можна помацати, натиснути, понюхати, зламати, облити гарячою водою.
І тут Паско Мікишкова ставить на стіл свій найсильніший козир – вона використовує магію, працюючи з нею не як з менш раціональним переконанням, а як із специфічною – первинною – моделлю реляційного мислення. Він вважає це доказом того, що пам’ять передається через дотик, повторення та присутність, а не через запис чи опис. І саме так передається розуміння – у сім’ї, в інтимних стосунках із найближчими – можливо, найважливіші стосунки.
Сама виставка, як прикладна частина інформованого довгострокового інтересу, створює простір, у якому зустрічаються особисті та спільні наративи, малі та великі історії, індивідуальні спогади та інституціоналізована пам’ять – і це не лише історія Моніки Паско Мікишкової. Виявляється, що пам’ять — це перш за все процес, і ми можемо ділитися цим процесом один з одним, не обов’язково розділяючи ту саму ініціацію. Рух уздовж тонкої межі між собою та іншими, нами та ними, між особистим і спільним визначається як такий, що дозволяє пам’яті знову стати живою та актуальною як у малих, так і у великих історіях.
Моніка Паско Мікишкова
Куратор: Барбора Кундрачикова
Графічний дизайн виставки: Пало Балік
Архітектура виставки: Петер Лішка
Прибудова вілли Коппеля (перший поверх)
18.6. - 30,8. 2026
Довгостроковий проект Моніки Паско Мікишкової побудований на класичному парадоксі – він відображає пам’ять як особисту, але ніколи повністю приватну. Пам'ять виникає і формується у стосунках між людьми, поколіннями, місцями та матеріалами. Його проживають, трансформують і передають через життєвий досвід. Його несуть не тільки миті, проведені разом, але й самі жести, мимовільні реакції, які ми не маємо повного контролю. Як таке воно фіксується, сортується та інституціоналізується, переживається – і стає життєвою травмою.
Спогад дитинства – спекотне літо, краєвид залитий золотим світлом, золоті також квіти рослин, які дитина збирає з бабусею на лузі. Квітка спокою, звіробій, що вирізняється не лише своїм цвітом, у наступному спогаді перетворюється на червону суміш солодкого смаку. Його збирають, сушать, п’ють, повертаючи йому магічне значення – це знову «кров святого Іоанна», яку розвішували над домашніми вівтарями на честь добрих духів (звідки й походить її латинська назва Hypericum perforatum). батьків і братів і сестер. Вона стежить за рухом і потоком пам’яті, від інтимної пам’яті до її обміну, але вона також зацікавлена у поверненні до того, що зникає з офіційних наративів, але продовжує переживатися в маленьких ритуалах і повторюваних практиках. Навіщо насправді були потрібні квіти заспокоєння?
Центральною темою щедро запропонованої інтимної історії є напруга між особистим наративом і пам’яттю, яка осягається й переформовується колективно – її несе друге чи третє покоління, яке не має безпосереднього досвіду з минулим, але впізнає його відлуння не лише у своїх снах, а й у жестах і звичках сімейного спілкування. Занадто бурхливі реакції, схильність до меланхолії, хвилювання, все це десь бере свій початок. У той час як будь-яка артикульована, хоч би яка інституціоналізована, пам’ять прагне до стабільності, ясності та безперервності «великої історії», особиста пам’ять за своєю суттю залишається фрагментарною, текучою та часто неоднозначною. Паско Мікішкова показує, що саме в цьому протиріччі виникає унікальне продуктивне поле – що невеликі історії повсякденного життя, сімейних стосунків і тілесних переживань є не лише доповненням до офіційної історії, а й її власною передумовою.
Фантастика відіграє тут важливу роль, як і завжди, коли йдеться про людський світ. Це вигадані структури, які дозволяють індивідуальній пам’яті не лише стати документом, але й залишатися відкритою для інтерпретації та трансформації. Щоб те, що пережила і з чим довелося пережити бабусі, непомітно сприйняла маленька дівчинка або свідомо осмислила доросла жінка. Художня література створює простір, у якому особиста розповідь може торкатися колективного досвіду, не будучи повністю поглиненою єдиним історичним наративом. Вона має можливість (само)прийняття, розуміння, примирення.
Ні наративу, ні вигадки, тому що травма не може обійтися без суті. Подібно до того, як Паско Мікишкова впоралася з пам’яттю рослинного світу, травмами екосистеми в минулому, тепер вона використовує рослинні багатства рідної землі, споконвічної землі, і відноситься до людського світу. Пам'ять він розуміє не як абстрактну, символічну чи підсвідому, а як тілесну. Він ототожнює його в діях, які повторюються - і для свого повторення вони вимагають матеріалізації. Їм потрібні речі, яких можна помацати, натиснути, понюхати, зламати, облити гарячою водою.
І тут Паско Мікишкова ставить на стіл свій найсильніший козир – вона використовує магію, працюючи з нею не як з менш раціональним переконанням, а як із специфічною – первинною – моделлю реляційного мислення. Він вважає це доказом того, що пам’ять передається через дотик, повторення та присутність, а не через запис чи опис. І саме так передається розуміння – у сім’ї, в інтимних стосунках із найближчими – можливо, найважливіші стосунки.
Сама виставка, як прикладна частина інформованого довгострокового інтересу, створює простір, у якому зустрічаються особисті та спільні наративи, малі та великі історії, індивідуальні спогади та інституціоналізована пам’ять – і це не лише історія Моніки Паско Мікишкової. Виявляється, що пам’ять — це перш за все процес, і ми можемо ділитися цим процесом один з одним, не обов’язково розділяючи ту саму ініціацію. Рух уздовж тонкої межі між собою та іншими, нами та ними, між особистим і спільним визначається як такий, що дозволяє пам’яті знову стати живою та актуальною як у малих, так і у великих історіях.