Ця подія завершилася!
Sowjetische Repressionen gegen die ukrainische Intelligenz. Die Geschichte des Hauses „Slowo“
Радянські репресії проти української інтелігенції. Історія будинку «Слово»
Подія від: Pilecki-Institut
Місце проведення: Pariser Platz, Pariser Platz, Berlin - Mitte
Квитки: Отримати
Про подію
Радянські репресії проти української інтелігенції. Історія дому «Слово» та «Розстріляне Відродження» | 25 листопада 2025 р. 18 год. | Pariser Platz 4A, 10117 Berlin
Реєстрація: https://forms.gle/Msv5kUCnADdyiaaw6
Співорганізатор: Федеральний архів, Центр історичних досліджень Берліна Польська академія наук
Серія «Наш фортечний архів в Україні» пропонує архівістам з України платформу для розповіді про свою роботу під час російсько-загарбницької війни, а також для презентації своїх фондів і незвичайних історій, які вони містять.
Цього разу Олаф Гаманн, керівник відділу Східної Європи Берлінської державної бібліотеки, спілкується з Юлією Гриньовою, керівником відділу організації, координації архівування та цифрову трансформацію обласного державного архіву Харків, про історію дому «Слово» – про те, що він відкриває для радянської політики щодо української інтелігенції, а також про термін «Розстріляне Відродження», введений польським мислителем Єжи Ґедройцем.
У центрі Харкова, на Культурштрассе, 9, досі стоїть яскрава п’ятиповерхівка, план поверху якої нагадує букву «С». Він представляє українське слово слово (slovo) – «слово»; Невипадково, так як будівля була побудована спеціально для письменників. Про це свідчить і меморіальна дошка: на ній викарбувано 123 імена відомих письменників і художників, які тут жили і творили. Довжина списку, тим більше, що він і так неповний, сама по собі є промовистим символом. Особливо велика кількість документів, які допомагають реконструювати їхню долю, наразі зберігається в Державному архіві Харківської області.
Слідуючи роздумам Карла Шльоґеля про значення простору, будинок «Слово» можна прочитати як історичний артефакт, у якому конденсуються центральні процеси радянської та української історії ХХ століття: спочатку мінлива політика Радянської України, яка часом із суто стратегічних міркувань заважала. Ви дали більше простору для українства, щоб потім ще радикальніше його придушити. Історія дому «Слово» яскраво це ілюструє. Після того, як радянському керівництву не вдалося політично залучити українські еліти, вони були розчавлені молотом російського етнонаціоналізму в радянському обличчі. Таким чином, історико-актуальне послання будівлі деміфологізує поширені сьогодні ідеї гармонійного мультикультурного співіснування в Радянському Союзі та повертає їх на землю.
Будівля була спроектована в 1927 році архітектором Михайлом (Митрофаном) Дашкевичем і має чіткі риси конструктивізму. Його збудували у винятково комфортному для Радянського Союзу міжвоєнного періоду проекті. У кожній квартирі було по три-чотири кімнати – приватні, просторі кімнати, які чітко, майже буржуазно виглядали, контрастували з поширеними на той час «комуналками» та колективістською ідеологією, яка їх тримала. Ці умови життя ґрунтувалися на ідеї, що комфорт та інтелектуальна свобода є важливими для творчої роботи. Але саме це виявилося пасткою: нібито Ельдорадо художньої оцінки зібрало в одне місце всіх українських письменників, зробивши їх легкою мішенню для державного стеження, допитів і арештів. Мікрокосм Відня fin de siècle став паноптикумом, як твори Бентама та Фуко. Для цілого покоління видатних українських письменників і митців, відомих як «Розстріляне Відродження», будинок став символом сталінського терору.
Сучасні події також показують, що історія, як писав Марк Твен, не повторюється, а римується. Будинок «Слово» був внесений до Державного реєстру пам’яток України у 2019 році – але цей статус не захистив його від російських бомбардувань і, можливо, навіть зробив його ще більш важливою мішенню для окупантів. Російські гранати, які пошкодили будівлю 7 березня 2022 року, також вписуються в давню радянсько-російську традицію придушення українських особливостей, а також незалежного мислення та дій, започатковану в 1950-х роках польським журналістом і культурним політиком Єжи Ґедройцем, редактором паризького екзильного журналу Kultura. Йдеться про покоління українських письменників, митців та інтелектуалів, які стали жертвами сталінського терору 1930-х років: розстріляні, депортовані чи замовчені. Свідоме використання Ґедройцем цього терміну допомогло відродити пам’ять про цю епоху інтенсивного культурного розвитку, яку радянська історіографія стерла, і помістити її в ширший європейський контекст тоталітарного насильства ХХ століття.
Після революції 1917 року Ленін, чия концепція влади від початку була пов’язана з тоталітарними принципами та практиками, спочатку намагалися використати стратегічний розрахунок, щоб контролювати місцеві еліти багатонаціональних радянських республік. «20-ті роки були для України часом приголомшливого культурного розквіту. Під час політики українізації виникали нові школи, театри, видавництва та літературні гуртки. Але це відродження було недовгим — його буквально знищив сталінський терор у 1930-х», — писав Сергій Плохій у своїй класиці «Ворота Європи». Коли Сталін прийшов до влади, ці стратегічно використовувані простори також були знищені. Почалася агресивна русифікація – вчителів, поетів та інтелігенцію масово арештовували, депортували або розстрілювали, багато з них у Сандармочі в Карелії в 1937–1938 роках. Своє найжорстокіше вираження ця антиукраїнська політика знайшла в цілеспрямованій кампанії знищення Голодомору.
Реєстрація: https://forms.gle/Msv5kUCnADdyiaaw6
Співорганізатор: Федеральний архів, Центр історичних досліджень Берліна Польська академія наук
Серія «Наш фортечний архів в Україні» пропонує архівістам з України платформу для розповіді про свою роботу під час російсько-загарбницької війни, а також для презентації своїх фондів і незвичайних історій, які вони містять.
Цього разу Олаф Гаманн, керівник відділу Східної Європи Берлінської державної бібліотеки, спілкується з Юлією Гриньовою, керівником відділу організації, координації архівування та цифрову трансформацію обласного державного архіву Харків, про історію дому «Слово» – про те, що він відкриває для радянської політики щодо української інтелігенції, а також про термін «Розстріляне Відродження», введений польським мислителем Єжи Ґедройцем.
У центрі Харкова, на Культурштрассе, 9, досі стоїть яскрава п’ятиповерхівка, план поверху якої нагадує букву «С». Він представляє українське слово слово (slovo) – «слово»; Невипадково, так як будівля була побудована спеціально для письменників. Про це свідчить і меморіальна дошка: на ній викарбувано 123 імена відомих письменників і художників, які тут жили і творили. Довжина списку, тим більше, що він і так неповний, сама по собі є промовистим символом. Особливо велика кількість документів, які допомагають реконструювати їхню долю, наразі зберігається в Державному архіві Харківської області.
Слідуючи роздумам Карла Шльоґеля про значення простору, будинок «Слово» можна прочитати як історичний артефакт, у якому конденсуються центральні процеси радянської та української історії ХХ століття: спочатку мінлива політика Радянської України, яка часом із суто стратегічних міркувань заважала. Ви дали більше простору для українства, щоб потім ще радикальніше його придушити. Історія дому «Слово» яскраво це ілюструє. Після того, як радянському керівництву не вдалося політично залучити українські еліти, вони були розчавлені молотом російського етнонаціоналізму в радянському обличчі. Таким чином, історико-актуальне послання будівлі деміфологізує поширені сьогодні ідеї гармонійного мультикультурного співіснування в Радянському Союзі та повертає їх на землю.
Будівля була спроектована в 1927 році архітектором Михайлом (Митрофаном) Дашкевичем і має чіткі риси конструктивізму. Його збудували у винятково комфортному для Радянського Союзу міжвоєнного періоду проекті. У кожній квартирі було по три-чотири кімнати – приватні, просторі кімнати, які чітко, майже буржуазно виглядали, контрастували з поширеними на той час «комуналками» та колективістською ідеологією, яка їх тримала. Ці умови життя ґрунтувалися на ідеї, що комфорт та інтелектуальна свобода є важливими для творчої роботи. Але саме це виявилося пасткою: нібито Ельдорадо художньої оцінки зібрало в одне місце всіх українських письменників, зробивши їх легкою мішенню для державного стеження, допитів і арештів. Мікрокосм Відня fin de siècle став паноптикумом, як твори Бентама та Фуко. Для цілого покоління видатних українських письменників і митців, відомих як «Розстріляне Відродження», будинок став символом сталінського терору.
Сучасні події також показують, що історія, як писав Марк Твен, не повторюється, а римується. Будинок «Слово» був внесений до Державного реєстру пам’яток України у 2019 році – але цей статус не захистив його від російських бомбардувань і, можливо, навіть зробив його ще більш важливою мішенню для окупантів. Російські гранати, які пошкодили будівлю 7 березня 2022 року, також вписуються в давню радянсько-російську традицію придушення українських особливостей, а також незалежного мислення та дій, започатковану в 1950-х роках польським журналістом і культурним політиком Єжи Ґедройцем, редактором паризького екзильного журналу Kultura. Йдеться про покоління українських письменників, митців та інтелектуалів, які стали жертвами сталінського терору 1930-х років: розстріляні, депортовані чи замовчені. Свідоме використання Ґедройцем цього терміну допомогло відродити пам’ять про цю епоху інтенсивного культурного розвитку, яку радянська історіографія стерла, і помістити її в ширший європейський контекст тоталітарного насильства ХХ століття.
Після революції 1917 року Ленін, чия концепція влади від початку була пов’язана з тоталітарними принципами та практиками, спочатку намагалися використати стратегічний розрахунок, щоб контролювати місцеві еліти багатонаціональних радянських республік. «20-ті роки були для України часом приголомшливого культурного розквіту. Під час політики українізації виникали нові школи, театри, видавництва та літературні гуртки. Але це відродження було недовгим — його буквально знищив сталінський терор у 1930-х», — писав Сергій Плохій у своїй класиці «Ворота Європи». Коли Сталін прийшов до влади, ці стратегічно використовувані простори також були знищені. Почалася агресивна русифікація – вчителів, поетів та інтелігенцію масово арештовували, депортували або розстрілювали, багато з них у Сандармочі в Карелії в 1937–1938 роках. Своє найжорстокіше вираження ця антиукраїнська політика знайшла в цілеспрямованій кампанії знищення Голодомору.